Автор "У пошуках Аляски" та "Провини зірок" — Джон Ґрін повернувся до читачів із новим романом про кохання. Бестселер №1 за версією New York Times — роман "Черепахи

аж до низу" - з’явився в Україні від видавництва КМ-Букс наприкінці січня. "Щороку все більше молодих людей страждають на тривогу, депресію та інші психічні розлади. Чудово, що є

хтось такий, як Ґрін, який настільки публічно і дуже добре пише про ці проблеми", - написало про книжку видання Chicago Tribune За сюжетом шістнадцятирічна Ейза та її подруга Дейзі

беруться розгадати таємницю мільярдера-втікача Расселла Пікетта. Дівчата разом долають невелику відстань і великі бар’єри, що відділяють їх від Девіса, сина Расселла Пікетта. Ейза

назву старша школа Вайт-Рівер і в якому сили, настільки більші за мене, що я й не сподівалася їх ідентифікувати, змушували мене обідати в певний час: між 12:37 і 13:14. Якби того вересневого

дня ці сили надали мені інший час для обіду або якби люди, що сиділи за одним столом зі мною і брали участь у творенні моєї долі, обрали іншу тему для розмови, в мене, можливо, був би інший

кінець — чи, принаймні, інша середина. Проте я починала усвідомлювати, що життя — це історія, яку розповідають про людину, а не розповідає людина. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Звісно, вона прикидається її

автором. Інакше й не можна. Коли згори о 12:37 лунає той монотонний гудок, вона думає: «Тепер я вирішую йти пообідати». Але насправді вирішує дзвінок. Людина думає, що вона — художник, але

вона — полотно. У кафетерії перекрикували один одного сотні голосів, тож розмова скидалася на просто звук, стрімкий біг річки камінням. А я, сидячи під флуоресцентними циліндрами, які

агресивно плювалися штучним світлом, думала про те, що всі ми вважаємо себе героями якогось особистого епосу, тоді як насправді, фактично, є ідентичними організмами, що колонізують величезне

приміщення без вікон, у якому пахне дезінфекційним засобом і жиром. Я їла бутерброд із арахісовим маслом і медом і пила газованку «Доктор Пеппер». Якщо чесно, мені взагалі видавалось

огидним пережовувати рослини і тварин, а тоді пхати їх собі у стравохід, тож я намагалася не думати про те, що їм, а це теж свого роду думки на цю тему. Навпроти мене Майкал Тернер черкав

щось у блокноті з жовтими сторінками. Наш обідній столик скидався на довгограючу постановку на Бродвеї: акторський склад із роками змінювався, але ролі — ніколи. Майкал був Творчою

Особистістю. Він розмовляв із Дейзі Рамірес, яка грала роль моєї Найкращої та Найбезстрашнішої Подруги ще з молодшої школи, але оскільки всі навколо шуміли, я не чула, про що вони

розмовляють. Яка роль була в цій постановці у мене? Товариша Головного Героя. Я була Подругою Дейзі або Донькою Міз Голмс. Я кимось комусь доводилася. Мій шлунок заходився працювати над

бутербродом, і навіть попри те, що всі розмовляли, я чула, як він перетравлює, як бактерії жують слизоподібне арахісове масло, ніби учні всередині мене обідають у моєму внутрішньому

кафетерії. Як аж здригнулась, уявивши це. — Хіба ти не їздила з ним у табір? — запитала в мене Дейзі. — З ким? — Із Девісом Пікеттом, — сказала вона. — Та їздила, — відповіла я. — А що? — Ти

що, не слухаєш? — запитала Дейзі. «Я слухаю, — подумала я, — какофонію свого шлунково-кишкового тракту». Звісно, я вже давно знала, що в мені мешкає величезне скупчення паразитичних

організмів, але не надто раділа нагадуванням про це. За кількістю клітин люди приблизно на 50 відсотків складаються з мікробів, а це означає, що близько половини клітин, із яких ви

складаєтесь, аж ніяк не ваші. Конкретно у моєму біомі поселилося приблизно в тисячу разів більше мікробів, ніж живе людей на Землі, і я частенько ніби відчуваю, як вони живуть, розмножуються

й помирають у мені та на мені. Я витерла спітнілі долоні об джинси і спробувала привести в норму дихання. Слід визнати, що в мене є проблеми з тривожністю, але все ж таки я вважаю, що

непокоїтись через те, що ви — колонія бактерій у шкіряній оболонці, цілком нормально. Майкал сказав: — Його батька мали заарештувати за хабарництво чи щось таке, але в ніч перед арештом він

зник. За нього призначили винагороду — сто тисяч доларів. — А ти знаєш його дитину, — докинула Дейзі. — Знала її, — відповіла я. Дейзі атакувала виделкою свою шкільну прямокутну піцу та

стручкову квасолю і водночас не зводила з мене погляду, широко розкривши очі, наче запитуючи: «Ну?» Я здогадувалася, що вона хоче, щоб я її про щось запитала, та не уявляла, про що саме, бо

мій шлунок ніяк не хотів угамуватися, а це змушувало мене всерйоз побоюватися, чи не підхопила я якимось чином паразитарну інфекцію. Я ніби здалеку чула, як Майкал розповідає Дейзі про свій

новий арт-проект, у якому він за допомогою фотошопу поєднає обличчя ста людей на ім’я Майкал, і отримане усереднене зображення стане новим, сто першим Майкалом; це було цікавою ідеєю, і мені

захотілося послухати, але в кафетерії було надто шумно, а ще я не могла не думати, чи все в порядку з мікробним балансом сил усередині мене. Надмірний шум у черевній порожнині — доволі

рідкісний, але не унікальний первинний симптом зараження бактеріями Clostridium difficile, що може бути смертельним. Я витягнула телефон і вбила в пошук «мікробіом людини», щоб перечитати

ознайомчий текст на Вікіпедії про трильйон організмів, які зараз перебувають усередині мене. Клацнула, щоб перейти до статті про потрібний вид клостридій, прокрутила до частини, в якій

ішлося про те, що найчастіше зараження ними відбувається в лікарні. Прокрутила ще далі, до переліку симптомів, жодного з яких у мене не було, за винятком надмірних шумів у черевній

порожнині, хоча я з попередніх пошуків знала: Клівлендська клініка повідомила про один випадок смерті від клостридіальної інфекції пацієнтки, яка лежала в лікарні лише з болем у животі та

високою температурою. Я нагадала собі, що високої температури в мене немає, а моє «я» докинуло: «В тебе ПОКИ ЩО немає високої температури». В кафетерії, де ще залишався шматочок моєї

свідомості, хоч і неухильно зменшувався, Дейзі говорила Майкалові, що його проект із усередненням має бути не про людей на ім’я Майкал, а про ув’язнених чоловіків, яких згодом виправдали та

випустили. «Це буде значно легше, — пояснювала вона, — тому що їх усіх фотографують після арешту з одного ракурсу, і тоді проект буде не тільки про імена, а й про расу, клас і масове

ув’язнення», Майкал відповів: «Ти геній, Дейзі», вона хмикнула: «Здається, ти здивований», а я тим часом розмірковувала: якщо половина клітин усередині людини — це не вона, то хіба це не

ставить під сумнів саме поняття «я» як займенника в однині, не кажучи вже про «я» як про автора моєї долі? І настільки глибоко провалилася в цю рекурсивну червоточину, що вона аж вивела мене

з кафетерію старшої школи Вайт-Рівер до якогось несенсорного місця, яке випадає відвідувати лише по-справжньому притрушеним. Я змалку втискую ніготь великого пальця правої руки в подушечку

середнього пальця, тож тепер у мене на відбитку пальця такий дивний мозоль. Оскільки я стільки років цим займалася, в мене доволі легко тріскається шкіра на пальці, а я заліплюю його

пластиром, намагаючись запобігти інфекції. Але інколи я починаю хвилюватися, чи немає там уже якоїсь інфекції, бо тоді мені потрібно її видалити, а єдиний спосіб зробити це — знову відкрити

ранку та витиснути з неї кров, стільки, скільки вийде. Коли я починаю думати, чи не роздряпати шкіру на пальці, то мені вже буквально несила не зробити цього. Перепрошую за два «не» поспіль,

але це якраз ситуація «мінус на мінус», зачароване коло, з якого насправді можна вирватися, лише заперечивши заперечення. Отже, я почала відчувати, як ніготь великого пальця впивається у 

шкіру подушечки мого середнього пальця, і зрозуміла, що опиратися, в принципі, марно, тож під столом стягнула з пальця пластир і всадила ніготь у мозолисту шкіру так, що відчула, як тріщина

відкривається. — Голмсі, — промовила Дейзі. Я підняла на неї погляд. — Ми майже доїли обід, а ти й словом не прохопилася про моє волосся. — Вона демонстративно трусонула волоссям із

рожевими, майже червоними пасмами. Атож. Вона пофарбувала волосся. Я миттю випірнула із глибин роздумів і сказала: — Сміливо. — Я теж так думаю. Воно каже: «Пані та панове, а також люди, які

не ідентифікують себе як пані чи пани, Дейзі Рамірес не розбиває мрій, але розіб’є вам серце». — Дейзі сама вигадала собі життєве гасло: «Розбивати серця, а не мрії». Вона все погрожувала,

що зробить собі на гомілці татуювання з цим написом, коли їй виповниться вісімнадцять. Дейзі знову повернулася до Майкала, а я — до своїх думок. Бурчання в животі стало ще гучнішим. Я 

зрозуміла, що мене може знудити. Як на людину, що активно недолюблює тілесні рідини, мене забагато нудить. — Голмсі, ти в порядку? — запитала Дейзі. Я кивнула. Часом я замислювалася, за що

вона мене любить чи принаймні терпить. Чому мене взагалі хтось любить або терпить. Навіть самій собі я здавалася докучливою. Я відчула, як у мене на лобі виступає піт, а коли я починаю

пітніти, зупинити це неможливо. Тепер я пітнітиму ще не одну годину, і пітнітиме не лише обличчя чи пахви. В мене пітніє шия. Пітніють груди. Пітніють стегна. Можливо, в мене таки висока

температура. Під столом я поклала знятий пластир собі в кишеню й навпомацки витягнула новий, розгорнула його, а тоді ненадовго опустила погляд, щоб наліпити пластир на палець. При цьому я 

вдихала носом і видихала ротом, за рекомендаціями доктора Карен Сінґх, у такому ритмі, «щоби свічка мерехтіла, але не гаснула. Ейзо, уяви собі, як ця свічка мерехтить від твого дихання, але

все ж горить, горить без упину». Я намагалася це робити саме так, але спіраль думок продовжувала закручуватися дедалі більше. Мені вчувалися слова доктора Сінґх про те, що не варто діставати

телефон, що я не повинна знову і знову шукати відповіді на одні й ті самі запитання, проте однаково його дістала й перечитала статтю «Бактерії та здоров’я людини» на Вікіпедії. Проблема зі

спіраллю ось у чому: якщо йти за нею всередину, вона ніколи не закінчується по-справжньому. Вона просто дедалі більше нескінченно закручується. {{#values}} {{#ap}} {{/ap}} {{^ap}} {{/ap}}

{{/values}}